гори

Нагадали мені про події тритижневої давності 🙂

А класно там було, а головне, несподівано…

Дзвонить мені в суботу Юрко, годинка десь так друга: з”явився час і натхнення поїхати в гори, а ти, брате, придумай бігом куди і в п”ятій стартуємо колесами зі Львова.
…а я оце стою, на маршрутку чекаю, додому зібрався. Звичайно, кажу “так”, сідаю в маршрутку, і протягом 20хв язди придумую охрєнітєльний варіант походу вихідного дня.

Забігаю до хати, одною рукою роблю собі щось погризти, другою кидаю в плєцак всякі нужні і нінужні речі.
П”ята – я біля оперного.
Ше трошки – їде Юрко. Сам.
Дивно.
Дивуюся, закидаю плєцак в багажник.
Дивуюся ще більше – Юрко каже, що підписав свою жону і ше жони куліжанку.
Лізу за картою. вперше :)))
Починаю не то що дивуватися, а просто передчувати звіздюлі від розлючених жінок десь на середині походу.
Я молодець! ура!
Як не дивно, але прикидаючи карту по пам”яті, я промахнувся тільки на десятку (кілометрів)…
Прикидаю реалії… і виріщую поки шо про них мовчати 🙂
Ми в Бистриці. Вже темніє.

Відмовляємося від запрошення в хату, беремо дрова з дровітні, палимо вогонь, ставимо намета.

Увага, матраси на природі!!!
Шоб було ліпше ставити намет і оформляти місце для сидіння біля вогню, Юрко розвертає машину в потрібне положення і включає фари :)))
В процесі ставлення намету з розгону обома ногами шпортаюся за високу каменюку.
лежу. Встаю – ніби цілий. Відчуваю як по ногах нижче колін щось тече. На дотик – липке. На смак – кров. Перша травма.

Смажимо ковбаски, п”ємо гурівку. Юрко після третього не тойво, далі продовжую з кубітами. другу пляшку не допиваємо.
може то і на краще? 🙂

Черпаю воду. Річка якимось милим умудряється забрати в мене з рук казан.
В мене розстройство. Чую, як казан бемкає по камінню далі за течією.
Жалко, блін… казанок-то історичний, років йому раза в півтора більше, ніж мені.
В розстроєних чувствах йду спати.

То спиться, то не спиться.
В п”ятій встаю, сіро.
Без надії йду шукати казанок, знаходжу (чисто випадково, вже зневірившись в пошуках)
Настрій припіднімається, на тому підйомі роблю побудку, поки тільки Юркові.
Знаходиться сокира, робиться ватра, ставиться вода.

Шоста.
Вода кипить.
Окрема побудка для жінок.

Снідаємо.
Ставимо машину на подвір”я. Господар, Василь, почувши про наш план на один день, хитає головою і каже, що може огранізувати УАЗ, який підкине нас Салатруком або на 9 або на 11 кілометр – скільки пройде.
Торгуємося, збиваємо ціну.
Валимо в центр села, ше довго чекаємо, врешті по дев”ятій приїздить УАЗ – пакуємося.
Від шофера добряче тхне перегаром, та й не дивно, субота ж була 🙂
Трясемося в УАЗі.

Врешті вилізли, розім”яли ноги. я беру общеський рюкзак і валю вперед.
Вирубка під Окопами – жах.
З нами йде місцевий хлопака, шукає загублених корів. я за ним встигаю нормально, проте за пару хвилин оглядаюся і бачу, що решта десь загубилися. Кажу йому, щоб нас не чекав, а йшов вперед, сам чекаю.

Полонина Боярин. лєпота просто неописуєма, якби не мошка – гризе немилосердно.
Перекур і далі.
Далі гарний райшток, добряче розтоптаний бистрицькими людьми і худобою.

Водопій.
Виходимо на околиці Рущини. урощище Пекло – фантастика, де-не-де ще проглядається сніжок.
Полонина Рущина. Прохідний двір, купа місцевих, купа туристів, купа сміття :/
Ось і руїни застави. Робимо привал, я витягую пальник і за пару хвилин чай готовий. О, чудеса техніки!
Ми з Юрком помічаємо, що вже добряче відстаємо від графіку.

Я за рюкзак і вперед – на підйом. Вискакую до початку жерепу, там, де розвилка, чекаю. Щось дуже довго чекаю, вже дві цигарки. Нарешті дружна трійка підтягується. Далі стежка не губиться, тому кажу, що не буду на них чекати, а йду легко вперед, по дорозі фотографую.
Стежка траверсує, через жереп лізти не тре, вискакую на сідловину між Сивулею і Лопушною.
Лєпотіща просто неописуєма, вітерець…
По боках два потужні верхи закривають півсвіту.
Відстаючої трійці не видно, йду на Сивулю.
Вже під самим верхом помічаю, як вони проскакують перемичку і починають дертися на Лопушну, кричу, махаю руками – помічають,
але вперто йдуть далі. Та й ладно, дожену, він мене не втічуть.

Мацаю руками побиту стелу на вершині, роблю знимки і бігом вниз, бігом по перемицчі, вже помалу на підйом.
Проскакую його легко, навіть умудряюся на останніх метрах перед верхом догнати відстаючих, котрі ще тільки піднімаються.
Лопушна – краще за Сивулю.
Знимкуємо. Юрко згадав, що забув в машині штатив.

15:45. Юрко неоднозначно поглядає на годинник, потім на мене. Є всі шанси сьогодні мати пригоди.

Вниз.
Рущина.
Стовпчики, вододіл.

І тут-то всьо і началось…
Вверх-вниз, вверх-вниз, вверх-вниз, вверх-вниз…
Жінки вже підзамахалися, протестують проти підйомів.
Ми з Юрком робимо мудрий вигляд і валимо далі.
Жінкам нічого не залишається, як йти за нами.
А що, в чорта маму, робити…. нам сьогодні тре бути в Бистриці, в туди ще кілометрів 15-17.
Оптимістично, одним словом.

Виходимо на полонинку, вітаємося з пастухом.
Жінки категорично вимагають привалу, перекуру і води.
Води нема.
Бачу, що доля моя сьогодні така, беру пляшку, горнятко і валю в найближчий розпадок.
Вертаюся за хвилин двадцять добряче захеканий, проте з водою.
Всі вже розслабилися, йти нікуди не хочуть.

Черговий підйом.
В бойовому дусі команди вже відчувається добряча тріщина.
Я почуваюся винним за свої прорахунки, проте зараз про це вже пізно говорити, тре валити, валити, валити…
Мрію доскочити до Тавпіширки – по ній вже рівно, а за нею – перманентний спуск до перевалу Легіонів – то вже буде легше принаймі жінкам, котрі, здається, вже чорно зненавиділи ці підйоми 🙂
Замахані всі, проте в мене вже притупилося сприйняття і відкрилося друге дихання. Юрко тримається доста бадьоро, хоча відчуваю, що йому теж нелегко.

Тавпіширка вже от-от, проте це “от-от” виявилося добрячими трьома спусками-підйомами, які добили жінок остаточно, що фізично, що морально. Мені уже все пофіг, я йду попереду, пробую показувати приклад стійкості:))) Всі решта стараються тягнутися за мною.
Отак і йдемо: як тільки на черговому перекурі відчуваю наближення чергової серії дорікань і початкової стадії істерики – хапаю рюкзак і біжу вперед, а всі автоматично за мною. Сваритися на ходу вже ні в кого немає сил 🙂

Ось вона Тавпіширка, врешті-решт! Трошки вириваюся вперед, вискакую дорогою, котра більше подібна на сипуху, наверх, сідаю, курю.
19:00.
Вже не можу сидіти – занадто розслабляє, гукаю, що чекатиму біля повороту, йду помалу далі, знаходжу поворот, розвідую стежку – ніби воно. Жерепом-жерепом, далі в ліс. Далі дуууже крутий спуск.

21:00 – перевал Легіонів. Всі вже в прострації.
Жінки, уздрівши довгожданний орієнтир, отримують приплив сил і навіть не відпочиваючи біжать вниж дорогою. Те, що до Бистриці ще кілометрів 8-9 вже хвилює їх менше всього, адже ця дорога виводить просто до машини. Тонкий психологічний хід спрацював 🙂
Знимкую Чорні полонини, захід сонця.

Дорога, дорога, дорога, дорога.
Темніє.
Таке враження, що пройшли вже більше 8км, а селом все щось не пахне.
Ноги вже шпортаються навіть за неіснуючі перешкоди 🙂

Зовсім темно.
Доповзаємо врешті.
Машина, запасене Юрком пиво.
Жінки пробують зірватися на істерику, але за браком сил навіть це не виходить, проте атмосфера напружена :/
Пробую мовчати, майже виходить. Щось буркаю у відповідь, Юрко мовчки передає флягу з пивом. Беру, сьорбаю з відсутнім виглядом.

…а зараз шоферу ще рулити 200 з копійками кілометрів.
Юрко виводить машину з села, далі на вимогу віддає кермо жоні, бо пив пиво, потім міняються з жоною.
Біля Надвірної ледь не ловимо паркан – Юрко пробував задрімати за кермом. Міняються.
На якійсь заправці п”ємо по дозі кави і далі.
Дорогою якогось милого весь час відкривався багажник.

Третя ночі – я вдома.

В понеділок не можу ходити сходами вниз.

************************

фотки тут – http://www.karpaty.com.ua/temp/photos/bystrycja-syvulja/

************************************************