Фотоматрас, кінець жовтня, у болоті під Кукулом.

Задумувалась ця вилазка багатоплановою: мені хотілось свіжого повітря і свіжих фоток, на другому плані було розрухування одного місця та набуття форми, а vtasic дуже хтів реабілітації після затяжного періоду лосізму, а по тому – періоду ремонту і, відповідно, сидіння вдома.

Ворохта. Сонце світит, теплонько, а ми витягуємо з багажника важкі снігові капці, взуваємо.
Забігаючи вперед, скажу – виглядали ми як два городських дибілка, бо набагато доречніше було би взяти з собою ґумаки. Світ не без добрих людей, до Воронєнки нас везуть. Допаковуємося, по ковточку коньяку, прощаємось з Нивою, і впірьод, в болото.

Через парусот метрів я вперше пожалів за ґумаками. Ілюстрацій нема, але вже якось повірте на слово. Надалі я жалів за ними ще не раз і не два. Але менше з тим, потрохи починаємо брати догори. Незважаючи на два ГПСи з треками, на самому ж початку завтикуємо і замість йти по дорозі (чи вернутись до неї) – деремось д’горі густими ялинками. Віталій отримує перший виговор за лосізм, але до його честі, слова він дотримався і надалі був чемний, принаймі у моїй присутності.

Дорога з Воронєнки під Кукул файна, підйоми неважкі, навіть такий офісний здихляк як я, долаю їх без особливої натуги. Потрохи починають відкриватись краєвиди:

1.

Повземо далі, минаємо місцевий спортзал з дерев’яними снарядами, тут нас наганяє група з Чернівців, далі йдемо разом, благо, до полонин лишився вроді тільки один підйом, принаймі так обіцяє недавній лось vtasic. Повіримо йому.
Доганяючі падають до перших ж колиб – там їх чекають. Ми ж не такі прості, йдемо далі. Діло потрохи йде до вечора, сонце спускається, починається режимний час, мож розчехляти кофри :))

2. у цьому напрямі ми рухаємось

3. ці колиби пропускаємо

Небо стає цікаво-смугастим, кольори на ньому якісь зовсім ядерні, такого циану на небі не бачив давненько… фотографувати не пробував, бридкий колір 🙂

4. через пару хвилин стає отак (так, фотка мазана)

5. потім отак

6. а потім кольори завертають до малинового… і ми прийшли.

Йдемо з дороги донизу, кольори тухнуть, справа знову з”являється цианистий відтінок, брррр….
От і наш готель.
Дістаємо пальник, сьорбаємо закарпатського (чи молдавського, вже забув, бо сьорбали ми їх по черзі). Виходжу дивитись чи варто ставити штатив. Нічого цікавого.
Віталій варять борщ (Оленка-libertang_o, привіт!). Поки туда-сюда, потрохи темніє. Згадуємо що годинники переведуться, я довго розчехляюсь у якій-то годині по-новому буде схід сонця. Заворот мізків попускається після чергового ковтка. Шоста – так шоста. Пробуємо борщ. Потім так ще раза три. Борщ все наваристіший і наваристіший. Робимо фотку мобілом, шлемо ммс Оленці.

На небі зорі, багато. Значить будемо фотографувати зорі, недаром ж неслось штативи. Чекаємо ще з годинку, щоб стало ще темніше, паралельно помалу навертаючи гігантські порції борщу, тримаючи посуд на краю печі – так борщ постійно гарячий, їсти мож помалу і в задоволення. Сьорбаємо.

Ну що, зорі. Пристрілка, лишаємо фотоапарати на штативах і їдемо далі їсти борщ (сільки ж можна!!) і сьорбати закарпатський з молдавським. Головне не забути, що купа фототехніки стоїть надворі 🙂
Через годину:

7. 8.

Тепер можна і поспати.

Ми не проспали, і вилізли з хати з штативами навіть зарано. Але ранок був ніякий, цікавого світла не спостерігалось. Просто рівномірно світліло, в небі – ні хмаринки, зачепитись нізащо… В один момент над Близницями на пару хвилин встала рожева смужка, і все. Фото є, але настрою тягнути їх за вуха – нема, най відлежиться трохи, тоді спробую ще раз, хоча… були б варті уваги, зробив би одразу…

9. це вже значно пізніше, сонце встало

Крупним планом домінуючі верхи:

10. Близниці, Стіг, Драгобрат

11. Петрос

12. Говерла

13. Оцей шмат Чорногори було видно просто з дверей “готелю”

14. Поки я мордувався з оцим: (деталі нижче)

15. Віталій приготував першу порцію делікатесу

16. воно ж, наступна порція

Мистецькі фото процесу приготування делікатесу – у Віталія.

Через силу доїли делікатес, попакувались, і рушили донизу, на Ворохту.
Болото, болото, болото, болото. Вже поміж хатами розслабляюсь і тут же ж отримую по заслугах – сідаю дупою в рідку глину.
Запасних штанів нема. Віталій пробує живописати картину як я їду до Львова в одних підштанниках.
Найближча калабаня рятує положення, принаймні сидіння в машині не дуже замащу. Але ж і довгі ті ворохтянські ґруні… До машини доходимо вже майже потемну, довго думаю, потім згадую – перевели час. У ворохтянському клюбі голосування в розгарі – машин напарковано так, що дві машини вже не розминаються.

Перезуваємось, і додому.

********************************************

А на десерт – хайрез-пано.
Тягати мишкою, зумити бажано кнопками.

Кому цікаво – тут чучуть бракнуло до гігапікселя, спартачив нижній ряд 🙂 І так дивно що хоч решта склалась, бо знімати таке з кульової головки – то ше той мазохізм.
ТТХ – 110 кадрів на ~160мм (3 ряди), файл .psb записаний PTGui – 2,5G (комп з квадом і 8Г памняті ледве не склеїв ласти…). Косяки що по зйомці, що по склейці неважко знайти, але поскоку сіє творєніє не несе ніякої естетичної цінності, крім спортивного інтересу – чур не дойо…
Було ще кілька дублів – але спартачені начисто через криві руки і відсутність панорамної голови, яку я нести на горба не мав ніякого натхнення. А зря, тре буде якось винести і попробувати ще.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *