Ходилисьмо в середині травня з у черговий матрас. Планувався фото-матрас, але вийшов – просто матрас. Але перш ніж описувати наші надзвичайні пригоди, треба зробити невеликий екскурс в історію, щоб принаймі було ясно, чому ми туди попхались. Тим більше, що частина тексту про причини була написана ще давним-давно і раптом знайшлася при ревізії каталогів на десктопі 🙂 З цієї нагоди, щоб добро не пропадало – викладаю.
картинка для привертання уваги
Так ок, передісторія. Багато років тому, коли дерева були маленькі… Не буду багато брехати, у березні 2008 – вирішила банда аксакалів (саксаулів?) гідно відсвяткувати день народження вищезгаданого Віталія. Був кінець березня. Ціль була визначена давно – Кострича.
Лишалось тільки туди доперти.
Але просто так взяти і рушити в гори банда аксакалів не може, тому пригоди почались ще у Франіку. Спочатку один з аксакалів (не місцевий) довго блудив по Франіку, щоб знайти і підібрати другого аксакала-лося, місцевого. В процесі цих пошуків автор цих рядків кучкувався у винуватця свята, який тим часом приєднався до тих двох, які врешті знайшлись. Треба сказати, що час вже близився до обіду.
Троє аксакалів нарешт рушили до супермаркету, щоб закупитись продуктами, а я контролював (принаймі старався) процес по телефону. Закупи затяглись. Потім виявилось, що у іменинника відсутні рукавиці, вся бригада прямо з закупів рушила за рукавицями, чомусь на базар. Час ішов, я нервувався. Ще десь за годину трійця з"явилась на горизонті з мішком продуктів і рукавицями, прикрашеними гордим написом Gore-Tex. Було вже по обіді.
Машину затрамбували манатками і рушили. До кривопільського перевалу ми добрались уже добряче під вечір. Під"їхали грунтовкою до останніх хат, де лишили машину, перевзулись, покидали спиногризи і рушили в болото. Починало темніти.
Коли ми підійшли до лісу, було вже темно. Що було добре – місяць був вповні і світив прожектором – до лісу ліхтарики були зайві. У ліс ми зайшли правильно. І навіть ішли правильною стежкою деякий час. Але в певний момент промахнулись. Зрозуміли ми це десь за годину, коли вертатись було влом. Спочатку сніг був невеликий, потім він став чергуватись з ділянками обледенілої землі, де якраз впору були б кішки. Так так, кішки у лісі – не жарт. Іменинник здається ними і скористався, поки ми ковзались і падали від смереки до смереки.
Вище сніг став глибшим, в коліно. Ще вище, коли ми зрозуміли, що те, чим ми йдемо – не стежка і ломанулись навпростець угору – в половину стегна. Двоє лосів топтали як могли, я – трішки помагав, іменинник пробував, але чув себе паршиво, тому йшов ззаду.
Нашим щастям був місяць-прожектор, без нього ми би вже давно вернулись 😉 Але ж високий цей хребет Костричі, особливо якщо брати його в лоб… Але верх близився, відчувалось по посиленню вітру. Сніг ставав місцями у пояс. Уже перед самим вершком (якщо пам"ять мене не підводить) – попереду довелось іти мені (я не певен, але спогади надто яскраві, що не увірувати, що це було саме так). З бідою проколупавши гребеневий надув, я вийшов на хребет. Відкрив рота, щоб крикнути щось типу "ура", але отримав такий повітряний заряд у писок, що проковтнув свого радісного крика. На хребті було зовсім не так райдужно, як у лісі. Місяць світив чудово, але вітер поперек хребта дув так, що вишибав сльози з-під окулярів, а вільні кінці строп лямок і затяжок, якими рюкзаки щедро обшивають їхні модельєри, дуже боляче били по писку. Кожен, хто виходив на хребет, казали щось нецензурне і поспішно зашнуровувались у хто що мав.
Чорногора у прямому та відбитому місячному світлі виглядала чудово. Але "відіт глаз, да зуб нє ймьот"… Повірте якось на слово, про "сфотографувати" навіть думати не хотілось, не то що ставити штатива (так-так, я його виніс на горба). Вітер поперек курсу і далі успішно вибивав сльозу і шліфував писка поземкою. Добре одне, що ми приблизно уявляли де вийшли на хребет і яка з хат ближче. Добрели до кістяка старої колиби, де виявили, що іменинника з нами немає. Він і далі почувався не найліпше, йшов своїм темпом і по дорозі ми втратили його з виду. Тішила думка, що аксакали не просто так отримують це почесне звання, і не губляться в трьох соснах, а тим більше на гребені хребта і при такій ілюмінації. Також ми знали, що аксакал технічно підкований і несе з собою не тільки мобілку, а ще й КПК з картою і озі-експлорером. Поки ми це жваво обговорювали – намалювався іменинник, який виявив бажання і далі рухатись окремо від основної саксаульської банди. Карта є, хата позначена, місцезнаходження відоме. На тому і порішили.
Хата, як не дивно – знайшлась з першого разу – місяць не підвів, без нього було б кисло, як любить казати ще один лось-аксакал. Ми радісно ломанулись униз, не дуже-то оглядаючись за іменинником та не звертаючи увагу на те, як сильний вітер одразу за черевиками зализує сліди. Ми знали, Віталій не пропаде 🙂
Хата! Не скажу, що готель, шпари немалі, передбанник продувається. Чому ми відмовились від ідеї загніздитись у колибному житлоблоці – не пам"ятаю. Позгрібали сніг з лавиць і столів, розвідали де дрова (навалом лишили пастухи, подяка), сьорбнули коньяку, розслабились. А іменинника все нема. Далі грітись коньяком без винуватця мені не дозволила совість, йду. Відбрівши метрів сто від хати, бачу – йде. Бустую лямпкою, маячу. Вертаюсь. За десять хвилин увалюється іменинник, по виразу обличчя видно – попустило. Даємо флягу. Фініш.
Що було далі – переповідати нецікаво. Зранку задулось, повалив сніг. І валив так, що ми майже не висовувались з хати. І навалило його добряче. Без особливої надії ви просиділи цілий день. Потрібно сказати, що крім святкування бездею, я хотів фотографувати. І дехто з банди навіть підтримував цю ідею. Принаймі на чотирьох у нас було чотири різної навернутості дзеркалки з купкою різнокаліберних і різної понтовості шкелок. І як мінімум два штативи. Але того виходу фотографічний бог від нас відвернувся. Зате відпочили ми на славу, натравили байок, наржались донесхочу. Історія про "зоопарк" ще років два не давала імениннику спати спокійно. Чесно кажучи, я вже й сам забув, про що йшлось, але було дуже смішно.
Вночі морозець скінчився і різко потепліло, з даху потекло, сніг став тяжкий. Ми рушили назад, топчучи і недобрим словом згадуючи метеорологів і недоброзичливих богів. Декому з аксакалів прийшла в голову думка пошукати дорогу. В результаті, вийшло як завше – більшу половину спуску лосячили навпростець (читай "напролом") лісом.
Так закінчився тоді наш епопейний вихід на Костричу. Але не закінчились спроби організувати сиквел.
Минуло три роки. Залишки аксакальської банди у складі мене і Віталія таки спромоглись витягти ноги з хати у напрямку вожделенної Костричі. Далі, правда, нічого надзвичайного.
Прогноз був більш-менш. Був ще один прогноз, від місцевого аксакала, який казав, що Костричу ми застанемо ще без худоби, а колиби вільними. Але далекозорий старший аксакал таки взяв з собою намета.
Цього разу вирішили перевірити інуючий трек з Завоєлі. Залишили машину біля ресторану, пішли на КПП і тут…. Одним словом, прогноз місцевого аксакала не справдився… Білетерка на касі щиро округлила очі, коли я сказав їй, що йдемо на Костричу (а шо там робити, то ж полонина!!!) і повідомила, що акурат перед нашим приїздом пастухи спорожнили запаси алкоголю у магазині і пішли з худобою д’горі. Грошей, до речі, з нас не взяли.
Дорога до першого підйому – багно, роз’їжджене лісовозами. Далі… А далі скажу вам чесно – якщо кількість ГПСів дорівнює кількості учасників – блуд неминучий, причому на рівному місці! Перевірено неодноразово. Двічі карколомно форсувавши річку (без промокань) ми вернулись на шлях істинний і погребли догори.
Да уж, що тут скажеш. Форма нікчорту 🙂 Як я колись бігав по 30км в день з рюкзаком в половину своєї ваги – ума нє прілажу…
аксакал на полонині
аксакал за перекусом
На першій полонині, здається Веснарка (скільки ж їх, тих Веснарок!) нас ще раз справили на путь істинний, вибрели ми на наступну полонину (безколибну), впали біля замуленого джерела з поїлкою і крепко задумались, чи варто йти далі. Хоча завоєльські казали, що з Кривопілля підуть на полонину у неділю, тобто на наступний день, ми вирішили не ризикувати і впасти де бог послав. Тим більше, що було героїчно подолано чи то 6, чи то 8км і набрана висота 1400 з копійками! На цьому місці милостиво дозволяю лосям і сочуйствуючим голосно поржати з наших неймовірних кілометрових досягнень. Але мені пофік, бо нам і так було добре.
Неспішно розчистили джерело, нап"яли намета, поки то да сьо, почало заходити сонце. Ми розчехлили штативи, піднялись ще кілька десятків метрів догори і стали чекати. Сідало сонце невнятно, нічого цікавого. Ще виявилось, що другий штативоносець забув удома дуже важливий штативний аксесуар, відсутність якого фактично нівелювала наявність самого штатива. Але нічого, якось приноровився, і навіть щось клацав, принаймі звук затвора я чув.
аксакал за фотозйомкою, псевдохедеер ручної роботи 🙂
Кілька разів перебазувавшись, я вже самотньо (Віталію надоїло) простовбичив майже до самої темноти, зробивши кілька вимучених кадрів, які вдома і так пішли у треш.
останні світлі хвилини
Далі за програмою був Оленчин борщ! Нажерлись на славу, посьорбали коньяку, порозводили філософію про всесвіт і місце людини у ньому, а також на всякі суміжні теми, та й почали вкладатись. Я навів будило на п"яту. Щоб не зсовуватись донизу (ухил під наметом таки був) не впиратись ногами у вологу стінку палатки, кинув черевики в ноги. Так всю ніч і впирався в них. Наступного дня другий аксакал визнав це неабияким ходом інженерно-аксакальської думки, бо сам до такого не здогадався.
Будило, п"ята. Віталій традиційно заявив, що мав далеко в носі той схід сонця, тому я зашнурувався у куртку, взяв триногу і повалив на горба. Розклався, і почав чекати.
Традиційно визнав, що Віталій був правий, але ж не дарма я тягнув все те жилізо на горба!
Щолкнув пару раз, більше для очистки совісті, пару разів передислокувався, ще пару раз…
дубль з камінцями
Повертаючись, ще здалека чув блаженний аксакальський храп. Заліз в намет, поштурхав Віталія, щоб припинити храп і заснув. Коли прокинувся, метеопрогноз почав справджуватись – небо затягло. За нєімєнієм луччого – розважались смаженням ковбасок, питтям чаїв і фотканням цвітуйочків.
ковбаски
ближче
ще ближче
цвітуйочки
Повертались на Кривопілля. Стежка хороша, всього з десяток невеликих завалів. Трек прописали, знайшли місце нашого поза-позаторішнього блуду.
Зустріли вихід кривопільських на полонину, пробували фотографувати.
встають до фотографії, вгашені, але благодушні
Старший ґазда був настільки вгашений, що до фотки не годен був стати рівно. Кінь його теж добряче надихався випарів. Результат – самі бачите, хоча то мож списати не на мої криві руки, а на якийсь мистецький задум.
старший ґазда, співают пісень
аксакал знимкує (до речі, вийшло у нього ліпче, має тверду руку)
За кілометр до траси почало накапати і капало аж до асфальту.
класичний кадр, є у всіх, хто там проходив хоч раз
Півгодини махання руками на перевалі – ніфіга, пробували никати рупцаки – теж результ нульовий. Підтяглись мєстні, потішили, шо зара буде їхав бус на франік – не збрехали. Половина буса виявились Віталієвими студентами, так що він не скучав. Виповзли в Арджелюжі, і я пішадрала рушив за машиною на Завоєлю. Для інтересу увімкнув прилад – 4,1 км, 41хв, 6км/год. Перевзувся у сандалі, завівся. Назад – 3хв.
Додому.
UPD. пилорама, клікабельна. видно червоний намет 🙂
