короткий зміст попередньої серії: Пряшів
Забравшись з Пряшева, ми помаленько рушили на північ. Траса у Бардейові проходить поруч із добре збереженими середньовічними мурами і баштами, але саме місто ми відклали на наступний день і поїхали шукати наш нічліг у Бардейовських Купелях.
Якщо коротко – Пряшів, Прешов (словац. Prešov) – третє за величиною місто Словаччини. Хоча й воно знаходиться поза межами екраїнських етнічних земель, з 19 ст. було відоме як центр українського життя всієї округи. Тут тусувались такі відомі діячі як Духнович та іже з ним. Тусувались поки серед місцевого україномовного населення не почав проростати москвофільських дух (який і зараз не пропадає на Закарпатті, традиції тверді), який прибив все українське культурне життя аж до приєднання цих територій у 1919 р. до Чехії та адміністративного об”єднання Пряшева разом з Закарпатською Україною.
Далі мені влом писати, для зацікавлених українським життям копіпейстну абзац з вікіпедії з моїми скороченнями:
У 1945 р. Пряшів став офіційно визнаним центром українського населення у Чехо-Словаччині. Була заснована Українська Народна Рада Пряшівщини; тут появлялися газета «Пряшевщина», «Звезда-Зоря» і журнал «Колокольчик-Дзвіночок» та діє Український народний театр. З 1951 р. в Пряшеві діє Культ. спілка укр. трудящих. Засновано 1951 тижневик «Нове життя», ілюстрований місячник «Дружно вперед» (обидва виходять українською мовою), перед певним часом виходив літ.-суспільний квартальних (потім двомісячник) «Дукля». З 1952 р. у Пряшеві постала укр. філія Спілки словацьких письменників. У місті було українське радіомовлення (тепер в Кошицях), катедри української мови й літератури на двох факультетах університету ім. Шафарика, Правос. Богословський фак., укрїнська середня і основна школи, Піддуклянський Укр. нар. ансамбль. У видавництві «Дукля» виходить щороку 10 — 15 книжок. З 1950 Пряшів – осідок православного єпископа та з 1969 ординаріату відновленої Гр.-Кат. Церкви.
Ну але Бог з нею, історією, подивимось на місто, бо вого того варте:
У каньйоні Кам”янки, крім водоспаду, обставленого ятками різного калібру і вмісту, є ще кілька цікавих перекатів і мініводоспадів, не менш цікавих, але до них рідко хто з атдихающіх добрідає, хоч іти всього парусот метрів. Хоча може то і на ліпше, більшість сміття концентрується у одному місці.
А от від сміття місцевих жителів нікуда не дітися, воно вздовж і впоперек по руслу 🙁 Переважно воно так невпопад, що кадр не виходить ніяк, і долізти до нього, щоб забрати – теж ніяк…
Ну та вистачить про сумне, перша серія – тут.
Далі перекати, які вище по течії від водоспаду. Ті що нижче – важкодоступні, завалені деревами і патаму не такі красіві.
Каньйон починається з оцього:
1.
У неділю проспав ранкову зйомку, але все ж поїхав у бік гір. Під Сколе стало ясно, що далі їхати нема змісту, тому повернув на Кам”янку. Забувши, звідки встає сонце, з подивом виявив, що сонце все ж встає над каньйоном 🙁 Але раз вже приїхав, то розчехлив штатива (до речі, про нього нижче). Був на водоспаді першим, коли вже закінчував, під”їхала якась дуже чемна кумпанія, яка пару хвилин стояла в мене за спиною, а потім, коли я підняв голову, хтось з них чемно поцікавився, чи не заважатимуть вони пану фотографу, якшо швиденько щолкнуцця на фоні водоспаду і заберуться собі геть. Я, чесно, аж рота роззявив… ніяк не сподівався такого повороту 🙂 За пару секунд я все ж справився з собою і великодушно дозволив робити що їм заманеться і скільки захочуть :))
Ага, про штатив… Не так давно деякі жартуни закидали мені, що негоже ходити з металевим штативом, бо тільки з карбоном пан фотограф не виглядатимуть лохом серед собі подібних 🙂 Отож, залазячи в каньйон поза протоптаними стежками нижче водоспаду, я умудрився навернутись (що не дивно, бо злізти униз там таки непросто) і з добрячим розмахом приклався штативом по гострому каменю. Так от, мій металевий манфротто відбувся подряпинами на благородній чорній фарбі, а от що було би з карбоном – тут хз, але підозрюю, що було б мінус 500баксів в сімейному бюджеті… до речі, з тих кадрів так ніц доброго і не вийшло, але штатив цілий 🙂
ще фото
тудей в “Ашані”
не зміг втриматися )))
Їздилисьмо з жонов у давнє шляхетське село Вижній Березів на запрошення vlotko подивитися на його господарку (в його ЖЖ мож почитати шо він там робить, звіт його останніх піддослідних кроликів, як вони самі себе назвали – тут http://juliagorobey.livejournal.com/94476.html (частина 1), http://juliagorobey.livejournal.com/95122.html (продовження))
Так вот, поки жона під чуткім руководством Влодка виварювала сіль з місцевої ропи, я фоткав шпаків :))
1. Štrbské Pleso
ше парочка
роблено на нотебуці, патаму звиняйте, походні условія ))
