В неділю прогулялись з Ганнусею на скелі Довбуша і трохи далі, в напрямку Маковиці.
Несезон – матрасів всього одна група, помічені також скелелазці і добре екіпіровані роверисти. Достатньо чисто, видно, що хоч трохи, та й прибирають за 10грн за вхід 🙂 Коли я там був попереднього разу років 5 тому – було набагато сильніше засрано.
Камінців там достатньо, треба буде якось податися туда вдумчиво полазити, викомбінувати є з чого. І йти-то всього хвилин 20 від дороги.
Знайшов ще один фотоборжок за минулий рік. Деякі з них викладав у фейсбуку, але нехай будуть і тут.
Листопад 2012, вздовж траси на Закарпаття.
Ось так третього дня виглядав Синяк, на якому ми мали ночувати ще першого дня.
Але давайте по порядку.
Цього разу (на відміну від минулого) йшов я геть погано. Радше, повз :-/
Тяжкий рюкзак, недоспана ніч, 270км слизької дороги за кермом, і те, що до початку підйому здуру підійшов вже голодним – далося чути. Ситуацію трошки рятувало те, що перед нами була мінімально протоптана стежка.
Лосисті митці у передчутті мульйона шедеврів після першого закосу урвали вперед, а я топав як міг, час від часу спостерігаючи попереду рюкзак найстаршого лося, який йшов хоч і повільно, але набагато впевненіше. Сподіваюсь, що далеко він не відривався тільки тому, що хотів морально підтримати дохлого матраса і не дати йому загинути наодинці в підступних снігах.
З тяжкою бідою виригавши той підйом, де стежка на Хомяків зрізає останні завалені закоси, я зрозумів, що сьогодні мені Синяка не бачити як власних вух 🙂 Встав і почав дзвонити вперєдіідущім лосям. Але виявилось, що вони тверезо оцінили ситуацію і зайняли маленьку новозбудовану колибку на полонині. Там і отаборилися.
Поки нема нічого свіжого, порпаю загашники. У ФБ вже деякі викладав, тепер здалось би і тут.
Якось не спалось мені, прокинувся о 4-й, і за 2,5год вже стояв на міжгірсько-синевирському перевалі, гризучи батончик Nuts і допиваючи ще теплу каву, яку надоїв в термос з автомата на заправці в Долині.
Спочатку було туманно-хмарно, я трішки попуцяв, розстроївся, спакував триногу і, акуратно перевалюючись по каменюках і калабанях по кліренс – порухав назад.
Перед самим асфальтом раптом посвітліло і на 5хв крізь дірки у хмарах блиснуло сонечко.
І зробило мені настрій на весь день. Потім світило і пізніше, по дорозі назад, але картинки вже не було.
Не скажу, що мені вдалось добре передати це світло, бо хоч і трішки припідняв свої скілли в фотошопі, але ше не настільки.
Пішли в минулі вихідні розім’яти ноги, не зважаючи ні грама на прогноз. Фотоапарат потягнув з собою автоматично 🙂
Снігів на підмикуличинських полонинах і на підступах до них – порівняно фігня – по фотках видно. По коліно було в сумі метрів з двадцять, перемети.
В неділю стало зовсім тепло, сніг на очах сів, в лісі йшли вже в каші по кісточку.
Така картинка була зраня в другий день 🙂
Хто скаже, що нічого не видно – протріть монітор. Якщо не поможе – у вікно його, супостата.
Нарешті дійшли руки викласти останні картинки, зняті в горах.
Позаминулої неділі ми з Олексієм зрання підірвались по трасі в бік Закарпаття. До планованої точки не доїхали, промахнулись з часом. Зупинились в Плав’є поруч з поворотом на “Плай” – там і відстрілялись.
Ширококутні кадри можна глянути у Олексія тут – http://jumpingrat.livejournal.com/281843.html, я ж виступив по довших кутах. Ширококутник ставив, навіть пару разів клацнув, але в результаті все пішло в треш – так що можна вважати цю сесію виключно довгофокусною.
Минулого тижня ходилисьмо на Лису гору, попуцяти ще баянних картинок.
Власне ось вони.
Тільки ми вернулись з Розгірчого (попередній пост), як погода вирішила направитися 🙂
Попуцяв трохи з рук, бо вийшов в поле, за штативом було влом вертатися. Фотки без претензій, що розбавити підзаснулий блох 🙂
