Tag: Карпати

…можна відійти кількадесят кроків від намета і побалдіти, спостерігаючи, як міняється світло на горизонті, час від часу поклацуючи затвором.

через пару хвилин

після довгого нейтральної серії постингів, потрохи переходимо до єдрьоних фоток, але помаленьку, буйство кольору буде трохи попожа.

Люди-що-внизу: стовбичив я там на горбочку довго і часто, виділа мене вся околиця. Того вечора прибігла жіночка, ще здалеку гукаючи “дайбожездоровля, чи маєте телефона” – виявилося, загубила телефон як горнули сіно. Сонце було ще високо, я витягнув телефон і почав дзвонити, через 5хв знайшли пропажу акурат під копицею. Радості не було меж.

Цей кадр уже був, але роблений з джпега на ноуті у “похідних” умовах.
Ага, про дублі… Цей кадр – другий дубль “основного”, принаймі я так думав, знімаючи. На компутері виявилось навпаки, “основний” і ще два дублі пішли прямиком в треш. Так що робіть дублі, не жалійте затвор.

Поїхав по роботі дознімати готель і на додаток сходили пару кілометрів вгору з vtasic.
Вищезгаданий лось дурив мене по кілометражу майже два дні, був розкушений, але оскільки надурив несильно, то не був покараний. Але всерівно дякую за ідею, компанію, намет, пальник і борщ 😉

Останній ранок я теж проспав, але нікуда діватися (чого приїхав?) пішов на точку. Ідучи, картав себе за попередні недоспані ночі, але вилізши на горба, тут же ж забув про дорікання і став бігом розкладати штатив. Легенький туманець почав підніматись з долини і вкрив рівномірною мглою всі околиці. Сонце, яке ледь піднялось за горбами, просвічувало цей туман, забарвлюючи все навколо в жовті тони. Встиг зробити з десяток кадрів з кількох точок, як жовте марево зникло. Все ж недарма пішов.

Перший ранок на місці був трохи сумбурний, бо, приїхавши ввечері, і не розвідавши територію, я ломанувся на горбок прямо напоперек, через паркани і некошені сінокоси. Роса випала рясна, і стоячи нагорі, мокрий по пояс, я вже був пожалів, що підірвався о п”ятій ранку. Нагорі світало, але світало невнятно. Незважаючи на достатньо холодну ніч, ні густих туманів, ні інших пряників для фотографа не виявилось, тільки у тому місці, де мало б зійти сонце – тяглась ледь помітна рожево-оранжева смужка. Дивлячись на цю засаду, я розстроївся, але штатив поставив. Побродив кругами, попридивлявся чи є цікаві точки, збираючи на себе все більше і більше води, яка почала стікати в черевики.
Оглянувся – і побіг до штатива.
Поміняв об”єктив, зробив три кадри, і світло зникло. Почало вставати сонце.

Виявляється, що я уже почав підзабувати кайф від повалятись у розпареному сонцем гірському різнотрав”ї, яке пахне так, що забиває памороки, а цвіркуни жарять так, що закладає вуха.
Ну і добре, мабуть, що ранок був проспаний, інакше навряд чи я заліг би в тіньочку подрімати на півгодинки.
Кофр під голову, кепку на очі – і думок нема, тільки запах чебрецю і цвіркуни, цвіркуни, цвіркуууу…

Сьогодні теж встав пізно, в котрий раз похаяв останніми словами свою лінь, але вибіг-таки на горбок і зрозумів, що нічого особливого не пропустив, проспавши зайву годину. Поклацяв у всі боки для очистки совісті і почалапав донизу – пити каву.
Витягувати картку з фотоапарата влом, паритись з джпегами теж, тому ось позавчорашнє, близько півгодини по заходу сонця.

Усе, лафа скінчилась, треба вертатись додому.
Але той слід у памяті, що залишили по собі чудові буковинські краєвиди, і (якщо буде) кілька вдалих кадрів, примусять повернутись. Хотілось би пошвидше, але вже як вийде. Але повернусь обов’язково.
<!–



–>