У неділю проспав ранкову зйомку, але все ж поїхав у бік гір. Під Сколе стало ясно, що далі їхати нема змісту, тому повернув на Кам”янку. Забувши, звідки встає сонце, з подивом виявив, що сонце все ж встає над каньйоном 🙁 Але раз вже приїхав, то розчехлив штатива (до речі, про нього нижче). Був на водоспаді першим, коли вже закінчував, під”їхала якась дуже чемна кумпанія, яка пару хвилин стояла в мене за спиною, а потім, коли я підняв голову, хтось з них чемно поцікавився, чи не заважатимуть вони пану фотографу, якшо швиденько щолкнуцця на фоні водоспаду і заберуться собі геть. Я, чесно, аж рота роззявив… ніяк не сподівався такого повороту 🙂 За пару секунд я все ж справився з собою і великодушно дозволив робити що їм заманеться і скільки захочуть :))
Ага, про штатив… Не так давно деякі жартуни закидали мені, що негоже ходити з металевим штативом, бо тільки з карбоном пан фотограф не виглядатимуть лохом серед собі подібних 🙂 Отож, залазячи в каньйон поза протоптаними стежками нижче водоспаду, я умудрився навернутись (що не дивно, бо злізти униз там таки непросто) і з добрячим розмахом приклався штативом по гострому каменю. Так от, мій металевий манфротто відбувся подряпинами на благородній чорній фарбі, а от що було би з карбоном – тут хз, але підозрюю, що було б мінус 500баксів в сімейному бюджеті… до речі, з тих кадрів так ніц доброго і не вийшло, але штатив цілий 🙂
ще кілька перекатів
