Так що, на чому ми закінчили вчора?
Напевно на тому, що погодою нас не балувало. То правда, але проблески бували.
Наприклад такі, вечірні:
1. хто перший скаже, що воно якесь недоладне ?
2. …тут, взагалі-то теж
3. останні промені
4. все, сонце сховалось за Петросом
Зрання моє будило підняло всіх о шостій.
Тасік ще учора свято поклявся, що цього разу встане зранку (хто читав попередні випуски “фотоматрасів на природі” за його участі, знає – ранкові зйомки він переважно мав у носі, солодко похрапуючи). Всі піднялися, але надвір вилазити явно не спішили. Ранок був типовий для фотоматрасів останнім часом – поступово світліло. Час від часу хтось виглядав надвір і мовчки повертався. Було або мутно, або ще мутніше. Ще з ночі почало дути, через Чорногору повзли низькі хмари, які лягали все нижче, поки не почали зачіпати гребінь Кукула. Єдиним плюсом було те, що у місцях, де морозний вітер гнав хмари через гребінь, смереки ставали сріблястими від паморозі.
Посиділи ще з годинку, бойовий настрій підупав ще більше. Я з того всього поколов ще пару ковбків. І тут місцями почали з”являтися невеликі розриви в сірому потоці хмар. Популяція фотографів і їм співчуваючих у повному складі висипала з хати з штативами і кофрами в руках, і швиденько розосередилась по найближчому схилу, наставивши шкелка хто куда і напружено стискаючи в руках пульти… …щось я затриндівся 🙂
5.
6.
Чесно кажучи, мої супутники не дозволяють собі виставляти таку кількість беззмістовної щолканини, як я. Але як завше, втриматись важко, тому нехай буде хоч ілюстративним матеріалом.
7.
8. наш водопій, до води довелось прорубуватись сокирою
9. Петрос виглядав отак
НІде правди діти, було буквально кілька секунд дуже цікавого світла, яке я фактично профукав. Але недавно вироблена корисна звичка постійно оглядатись допомогла – кілька разів клацнути наскидку встиг… тільки от що з того вийшло, складно сказати, треба попробувати витягнути щось з технічного браку.
Потім я поліз на горба, де вже довший час мерзли решта фотолосів, пробуючи щось викомбінувати з ялинок, вкритих памороззю, і нечастих розривів у небі. Коли я туди врешті доплуганився, вони обидвоє якраз урвали донизу, і тут я зрозумів чому 🙂 Дуло там порядно. Але завбачливо піддягнута безрукавка і взята з собою фантомаска допомогли, хвилин з десять на гребені я втримався, чого не скажеш про штатива, якого постійно норовило перевернути – допомогло тільки розставляння ніг на більший кут.
10.
11.
12.
Решта, якшо ще шось вдасться витягнути з трешу, буде у третій серії.