Довго думав, чи признаватись на публіці, що був у горах в кінці серпня, чи ні.
Чому ? Прогнози були зрадливі, погода мінлива, фотографій нема, та й вимахався у останній день так, як давно не вимахувався. На рідкість лосячий похід виявився, ніякого тобі фотоматрасу. Але якось був час, у френдстрічці затишшя, ніщо не відволікає, можна щось нашкробати.
Осмолодська дорога тиждень перед тим якось не відбила бажання їхати туди ще раз. От ми з батьком і поїхали.
План був такий – Осмолода – хата під Високою, потім на другий день через Ігровець на пол.Боревка(Погар) – а далі за обставинами/бажанням. Тобто без напрягів, зовсім. Ті, кому весь цей дводенний план вкладається в “до обіду” – можуть собі похіхікати 🙂
З чого б то почати… Ну приїхали ми, залишили машину на стоянці “Арніка”, повдягали плєцаки і пішли. Ще не дійшовши залізного моста, згадую, що (як завжди!) забув ліхтарика у машині. Вернувся, взяв.
Кладка. Гнилі дошки, йти страшно навіть мені. Тато важчий на два десятки кг, йому ще страшніше.
1. так-так, з глибиною різкості я промахнувся.
Ліземо серпантином догори. Місцями стежка вже вимагає косметичної чистки. Десь на середині серпантину, звідки не візьмись – починає гриміти. Із заходу починає задуватись. Бредемо далі, гримить, то частіше, то рідше. Починаємо згадувати метеорологів незлим-тихим словом, але все ще сподіваємось, що це якесь невелике локальне завихрення.
Вище серпантину гриміти перестає, але починає капати. Я якраз зупинився перепочити, чекаю тата. З жалем дивлюсь то на небо, то на штатив, приторочений до рупцака. Починають закрадатись підозри, що дарма я його несу. Добре хоч, що у припадку розсудливості виклав з рюкзака вже покладену туди панорамну головку. І, як виявилось потім, виклав недарма, бо площадка до фотоапарата від неї залишилась у Львові, а без неї – це кусок металу. Хоч тут чуйка не підвела.
Ще трошки вверх, трохи по рівному – і ось вона хата, блищить свіжою бляхою, подякуймо “Карпатським стежкам” і волонтерам. Але підходжу ближче і бачу, що переночувати у хаті нам мабуть не вийде – народу на галявині купа. Підходжу, вітаюся – збірна Укрексімбанку у складі 16 людей і одної вівчарки. Поки то да сьо, слово за слово, хтось роздивився, що у мене пише на футболці, тут же ж знайшли спільних знайомих, розтринділись.
2. банда лосів
3. жрать подано
Набрали води, поставились варитися, поки доварили, падало з неба разів три, одне розстройство. Тільки поїли, як прибуло ще поповнення – жіноча компанія, причому наполовину хвора. Відмовляємось від люб”язної пропозиції ексімбанківців потіснитись на користь напівхворої жіночої банди зі сталіци. Та і добре, бо ліпше ночувати у наметі, ніж у переповненій хаті.
Поки думали де ставити палатку – довелось ховатись в хату – сипанув немаленький град, найбільші градини з вишню. Надії лишились хіба на схід сонця. Поставили свою хату, ще трошки потинділи та й повкладались. Подивився на гпс-і коли схід сонця, оптимістично прикинув, що для видимості наверх тре валити з годинку, значить будильник на 5:15.
Прокидаюсь ще до будила, чую з боку хати шум. Дивно, ексімбанківці не збирались вставати рано, може не лягали ??? Але ні, шум тільки збільшується. Вилажу з намета, починаю одягатись – а вони, як один, з рюкзаками при ліхтарях уже пруть дгорі ! Підбираю у темряві загублену щелепу, гукаю “удачі!”. 5:20! Оце лосі!!!
Штатив, кофр, ліхтарик, і вперед. Потрохи починає сіріти. по закону западла – небо чисте, тільки над горизонтом смужка. Ще не дійшов до точки, а вже розстроївся. Знаю я такі світанки – буде рівномірно світліти, спецефектів – нуль. Ну але якщо уже виліз в таку рань зі спальника – тре шось робити. Чую попереду голоси лосів-ексімбанківців, але не спішу їх наганяти, все-одно стежка вузька і розминатися з шістнадцятьма людьми – незручно 🙂 Надіючись на авось, проходжу ще кілька закосів і на одному з поворотів розумію, що йти далі – без толку. Розкладаюсь з фотобарахлом. Так і є – рівномірно світліє.
Роблю кілька дублів так і сяк.
5. цей ніби цікавіший.
1200px
5. дивлюсь на сонце, що вилізло за Середньою, і починаю згортатись.
6. ще один світанок з розряду “краще б я поспав” 🙂
1200px – 1500px
7. моховиків у жерепі – видимо-невидимо
Вертаюсь, неспішно їмо-пакуємось, рушаємо.
8. погода сонячна, димка класична. Висока – Ігровець, Сивуля (В.)
9.
10.
В жерепі надовго не зупинишся, бо крім всюдисущих, але не кусючих мух, жере немилосердно гнус.
З-під Високої видно немаленьку купу людей на Ігровці. Думаю на наших недавніх знайомих, але їх менше, та й з таким темпом вони мабуть вже Сивулі перевалюють.
11. Ігровець
12. ближче
Помаленько виповзаємо на Ігровець – починають з”являтись хмарки, поки-що білі і пухнасті. Хоч якесь розмаїття.
13.
14. просто панорамка
1200px – 1500px
Поки валяємось-перекусуємо, здалека чуємо перший грім. От на маєш, знов… Поки є що, вирішую хоч пощолкати у всі сторони. З”являються темніші хмарки, пейзаж потрохи драматизується, але я не чекаю.
15. пташок, кстаті, не вшоплений
16. Ігровець – Висока – Середня
1200px – 1500px
Беремо наплечники і йдемо донизу. З боку Грофи-Попаді затягує і гримить. За пару десятків хвилин хмари з”являються і біля Сивулі, ще за пару хвилин закривають вершину, але ми ще сухі.
17. тут почався дощ
Сухі – ненадовго, починає крапіти, потім падати, запаковуємось у накидки, а кофр перекочовує у рюкзак, тому фоток далі майже не буде. Поки спустились до лісу, дощ перестав, ще трохи болотистого спуску і виходимо на полонину. Хоч Сивуля і далі в хмарі, але поруч роздувається, красиві хмарки.
18. а тут скінчився
19. не знаю яка ліпша
Тут ми на розпутті – через дощ прийшли трохи швидше ніж планували, вставати ще ранувато. Йти на Сивулю тато не виявляє бажання, а я і не збирався. Погода вельми непевна. Радимося. Вирішуємо йти вниз по жовтому маркеру – так до Осмолоди 14км. На першому ж зручному для ночівлі місці – стаємо. По карті – мало б бути два гіпотетичних місця з водою. Ок, йдемо.
Стежка – райтшток, вузький і на початку травянистий. Мої старенькі черевики, обільно наквацяні нікваксом, до полонини тримались нормально, але тільки зайшли у траву – капець. За півгодини ноги вже мокрі. Майже одразу ж за полониною – слабеньке джерельце, пропускаємо. Перше гіпотетичне місце зустрічі з водою – сухий розпадок. Друге місце – вода є, набирати зручніше нижче стежки метрах у п”ятидесяти, спустившись лісовозної дорогою, яка перетинає стежку. Вода у нас ще є, йдемо далі, на схилі не встанеш. Далі стежка переходить з траверса на гребінь відрогу. Встаємо думати. Стати можна тут, але до води вертатись – далекувато. Йдемо далі, хоч розуміємо, що далі вже не зупинишся, бо починається спуск до дороги. Стежка виходить на стару закинуту дорогу, що додає болота, а на спуску – то мало приємного. Пару раз навертаємось кожен. Десь до години – виходимо на дорогу Осмолода-Дарів.
Чесно признатись, сили вже покидають, гпс каже, що я мало не вдвічі перевалив свою денну норму. Тато пере у струмку штани, шоб не встидатися перед водіями лісовозів, мені ж пофіг. Трафік, як на пізній час, на дорозі присутній, але сволочі-лісовози не встають. Єдине більш-менш місце для стоянки – заняте, поруч не встанеш – купа битого скла. Вже добряче сіро, потрохи рухаємось у бік Осмолоди. Сил нема, голова починає давати збої – чомусь вирішую, що Різарня в другий бік. Тому вже в темряві її проскакуємо. Просвітління находить аж десь за півгодини, але Осмолода вже ніби недалеко.
Голова йде окремо, ноги окремо, знайомий стан, але не скажу, що приємний. Відбиті мокрі ноги починають боліти при кожному рушанні з зупинки, тому стараюсь йти рівномірно, але поменше вставати, тільки час від часу оглядаюсь за татом – йому теж непереливки, він хоч і лось, але все ж набагато старший 🙂
Що не галявина – п”яні компанії, галас, минаємо. Вже на повному автоматі бачу поворот на кладку, газопровід. Голова тішиться, а ноги, навпаки, відмовляють.
Та й голова не тойво – блуджу на рівному місці, замість піти до моста, йду в поворот, який у кількох метрах раніше. Спамятовуюсь на великих калабанях, вертаюсь. Ось і міст, рахуй прийшли, останній ривок. Тата вже похитує, язик заплітається, але йде. Вирішуємо йти селом, бо зрізати тими гущаками до Віктора поночі в такому стані – чрєвато. Блуджу в селі ще раз, на рівному місці, знову вертаємось.
Ось і нарешті “Арніка”. Ну невже, доплелись!
22:00. З врахуванням п”ятикілометрового ранкового забігу за фотками – майже втричі перевищена денна норма кілометрів. Ну його нафік такі екстремуми – вирішую в черговий раз.
Ночуємо у Віктора, принаймі так домовляємось, бо його самого десь нема. Скидаю мокрі черевики, витягую з багажника сандалі – ось воно, блаженство! Приходить Віктор, питаємось про нічліг – є вільна кімната. Душ!!! Як мало треба людині для щастя після майже 30км забігу. Помитись, ковточок закарпатського і в ліжко.
Сподіваюсь, наступний раз буде більш вдалий – менше км і більше фоток.